Слово вчителя | АНДРУШІВСЬКА ЗОШ І-ІІІ СТУПЕНІВ №1

Слово вчителя

 

Павлівська Віра Юхимівна

Павлівська В.Ю.

 

Десятки андрушівчан старшого покоління з великою вдячністю і любов’ю згадують першу вчительку – Віру Юхимівну Павлівську. Це вчителька – берегиня нашої школи, і усі випускники школи мають пам’ятати, що саме ця тендітна жінка зберегла і саме приміщення школи, і навчила першим літерам, добру і відповідальності  сотні дітлахів, які через десятки років пронесли її настанови. Переселення  школи у сучасне приміщення відбулося в червні 1920 року, після звільнення  Андрушівки  від білополяків частинами Першої кінної армії під командуванням С.М.Будьонного. Жителі селища  хотіли знести з лиця землі палац. Перед центральним входом майбутньої  школи зібрався великий натовп андрушівчан, які поривалися підпалити будинок. Та тут на захист його стала вчителька Віра Юхимівна Павлівська. Піднявшись на сходи, вона  розповіла людям, що незабаром з панських покоїв Радянська влада зробить просторі класи, і діти всіх андрушівчан прийдуть до них, щоб здобути освіту, на яку колись мали право лише пани. І натовп обурених зупинився перед світлим розумом і переконаністю педагога.

Так воно і сталось. Через кілька місяців по цьому Андрушівський волревком раз і назавжди передав палац під школу. Саме завдяки Вірі Юхимівні багато поколінь андрушівчан вчилося у просторих світлих класах палацу. Віра Юхимівна Павлівська – Вчителька молодших класів, у 1954 році отримала звання Заслуженої вчительки Української РСР, була кавалером ордена Леніна та нагороджена медаллю „За трудову доблесть у Великій Вітчизняній війні”, зустрічалася з керівниками країни М.І.Калініним, Н.К.Крупською, С.М.Будьонним, допомогла зробити перші кроки до знань сотням дітей.

Віра Юхимівна закінчила Київську єпархіальну вчительську школу у 1903 році. Після закінчення працювала на Київщині, Вінниччині, Житомирщині. Її учні назавжди запам’ятали її доброту, витриманість, такт. У Віри Юхимівни завжди вистачало часу і для відвідування учнів вдома, і для громадської роботи – вона часто відвідувала засідання виконкому районної Ради депутатів, займалася благоустроєм, привчала малюків займатися впорядкуванням вулиць. Це і її заслуга, що її колишній учень Борис Мазорчук став відомим лікарем, доктором наук, професором, що Арсен Гаскевич одержав орден Леніна, що Марії Сетінсон  присвоєно звання заслуженої вчительки УРСР.  Серед колишніх учнів Віри Юхимівни багато вчителів. Вона була і першою вчителькою Ніни Марцелівни Лоханської, яка після закінчення інституту повернулася до рідної школи вчити дітей іноземним мовам. В день 70-річного ювілею своєї першої вчительки у 1953 році у привітальному листі Ніна Марцелівна писала: „Я пам’ятаю як прийшла до Вас в перший клас, як Ви були для нас не лише вчителькою, а і матір’ю. Я пам’ятаю, скільки Ви приділяли кожному з нас уваги… Спасибі Вам за перше слово, яке Ви навчили нас писати, спасибі за той фундамент, який Ви заклали і на якому побудоване все наше життя”.  Любов до першої вчительки вплинула на вибір майбутнього трудового шляху.

А ось як згадував про Віру Юхимівну у далекому 1959 році її учень, тепер уже шанований професор Борис Мазорчук,: „…Скільки вміння, часу і здоров’я потрібно, щоб прищепити цікавість і любов до навчання цій непосидющій, часто неслухняній дітворі?  А як же їх зацікавити? … Вона приносила на уроки ілюстраційні малюнки, наочне приладдя, водила учнів на дослідні ділянки школи, на екскурсії до місцевої друкарні, на заводи. Прищеплювала їм любов до праці, до навчання….Пройдуть твої літа, молоді неповторнії, ти вступиш у нове, щасливе життя, а пам’ять про перших своїх вчителів залишиться назавжди, як приємний спогад про щасливе дитинство, дитячі мрії і перший шкільний дзвінок”.

Віра Юхимівна Павлівська (1883-1969) похована на старому кладовищі в Андрушівці.

 

 Репринцева Ольга Іванівна

1 001

В Андрушівку ми, Репринцеві Ф.С., О.І., прибули в 1947 році після закінчення Дніпропетровського університету, за призначенням в АСШ №1.

Їхали з осторогою і наміром відпрацювати  3 роки, а вийшло так, що прожили цілих 20 років. Дім побудували, дітей виростили. А чому? Бо вже в перший день приїзду Андрушівка зустріла нас теплим серпневим днем, морем квітів у кожному дворі, школа в чудовому парку біля озера з каштанами-велетнями. Вся ця картина нас приємно вразила. Страхи трішки пройшли. Але треба ж було ще зустрітися з дирекцією школи, педагогічним колективом. Тут душа була ще не на місці. Хвилювання було даремне. В колективі нас так прийняли, що ми зовсім не відчули себе новенькими. Навпаки, нам здалося, що ми тут були все життя, і всі нам давно знайомі. Це тому, що вчительський колектив був уже з великим життєвим досвідом і високо фаховий. Завдяки професійності колег, їх майстерності, аналізу уроків і порадам мені вдалося зробити уроки не лише науковими, а й методично правильно побудованими та успішно донести знання учням. Більшість з них почали працювати у школі ще до війни. Завдяки керівництву школи колектив був по-сімейному згуртований, дійсним патріотом школи. Ми, як молоді спеціалісти, були оточені увагою і турботою з боку вчителів. Вважаємо, що фахові знання ми одержали в Дніпропетровському університеті, а педагогічну майстерність, життєвий досвід одержали в «університеті» СШ №1 м. Андрушівка від найкращих носіїв високої моралі і вчення – вчителів цієї школи.Як наслідок наполегливої праці над собою, я отримала урядові нагороди, а мої учні були переможцями Республіканських олімпіад по географії. Подальше моє життя зв язане з Дніпропетровську, роботою в двух школах,Але ніде я не підвела РІДНУ ШКОЛУ. Навпаки показала, як вчителі працюють на периферії. І коли я розповідала про організацію роботи в нашій школі, про колективі , про позакласну роботу, художню самодіяльність, про якість знань учнів, які підтвердили це в подальшому житті — ніхто не міг повірити, що в школі можна здійснити  такий об єм роботи, та ще й так якісно. Директор школи , де я працювала, часто просив розповісти про роботу в Андрушівській школі. А йому кажу, що це йому ні до чого, бо в своїй школі він все одно цього не здійснить. Але все таки щось розкажу… Так він мені каже , що йому цікаво, але хіба його щкола гірша.., .а я й кажу — гірша  не гірша, але не така! -Я каже , оце вас слухаю, та мені наче ніж в серце…

Сорок пять років пройшло з того часу, як ми виїхали з Андрушівки, але спогади про колег, і живих, і тих, що відійшли у вічність – свіжі, теплі, незабутні. В цій школі пройшли найкращі роки нашої творчої праці, серед найкращих людей, яких ми зустрічали на своєму життєвому віку. І зараз згадую мою школу, моїх учнів, яких я люблю все своє життя. Ми працювали в той час , коли і батьки і діти хотіли вчитися, а школа була центром культури і освіти, і взагалі центром життя молоді в Андрушівці. З таким  дітьми я б пройшла ще раз свій трудовий шлях з радістю!

 

 IMG_0414Лоханський Йосип Володимирович

Йосип Володимирович Лоханський народився  8 січня 1926 року в сім’ї селян, у с. Храпков, Хойнікського району Гомельської області Білорусії, де і пройшло голодне і важке дитинство. Коли Йосипу Володимировичу виповнилося  12 років, по неправдивому анонімному наклепу заздрісника-односельця було арештовано, а потім заслано до Сибіру батька, який був повністю реабілітований лише в 1956 році. У сім’ї було четверо малих дітей, і усім їм прийшлося найматися на роботу. Працював Йосип Володимирович дуже старанно, розуміючи, що потрібно допомогти мамі та молодшим дітям, а вечорами йшов на навчання до школи.

Та прийшов 1941, розпочалася війна. Село зайняли німці. Фашисти вивозили молодь на роботи до Німеччини, і щоб не потрапити туди, Йосип з молодшим братиком переховувався, доки Червона армія не звільнила село від фашистів 24 листопада 1943 року. Йому в цей час було 17 років, і він пішов до лав  Червоної армії. Спочатку його  направили у полкову школу , після закінчення якої прослужив до кінця війни у  діючій армії. Перемогу зустрів під Берліном. Там при обстрілі наших позицій був контужений. Після лікування у шпиталі продовжував служити у 3-го гвардійському корпусі, а у листопаді 1946 року був демобілізований.

Після  повернення у рідне село, почав працювати різноробочим і  водночас готуватися до вступу у інститут. У 1947 був зарахований до Мінського педінституту на факультет іноземних мов, французьке відділення. У 1948 році на 2 курсі  зустрів свою долю, студентку 2 курсу факультету німецької мови Ніну Марцелівну, яка була родом  з Андрушівщини. Вони одружилися. Після закінчення 2 курсу Йосип Володимирович перевівся  на історичний факультет Мінського педінституту ім.. Горького, і паралельно навчався у Мінській Вищій профшколі ВЦСПС, яку успішно закінчив у 1952 році. Диплом школи також прирівнювався до дипломів учительських інститутів, отож отримав другу вищу освіту.  У цьому ж році Йосип Володимирович переїхав у Андрушівку, отримавши призначення в АСШ №1 вчителем історії. З 1953 по 1957 роки працював директором вечірньої школи робітничої молоді. З 1957 по 1959 роки – вчителем історії АСШ №2, а з 1959 – вчителем історії АСШ №1. З 1967 року – організатором позакласної виховної роботи АСШ №1, а з 1975 року по 1989 рік – директором  СШ №1. За ці роки керівництва школою було добудовано шкільну їдальню, перекрито оцинкованим залізом головний корпус школи, завершено роботи з будівництва спортивного і актового залів, обладнано навчальні кабінети меблями і новими технічними засобами навчання. Мріяв про будівництво нового приміщення школи і навіть було виготовлено  проектно-кошторисну документацію, та нестабільність у країні не дала змоги втілити плани у життя. З перших кроків роботи на посаді директора він говорив і докладав усіх зусиль щоб школа була першою не лише за номером.

Йосип Володимирович завжди намагався залучати талановитих учнів до краєзнавчої роботи, туризму, вивчення історії рідного краю. Ним був створений гурток юних краєзнавців- слідопитів, який працював майже 20 років. На основі зібраних ним та слідопитами матеріалів в АСШ № 1 у 1964 році було створено історичний музей та Музей бойової і трудової слави, в яких експонувались матеріали з археології, знаряддя праці і побуту ХVIII-XIX століть, зброя та документи періоду громадянської та Великої вітчизняної воєн, фотоматеріали, інформація про історію Андрушівщини, про видатних земляків та випускників школи. Та на жаль, чудовий і правдивий музей був знищений на початку 90-х років, проте зараз музей спільними зусиллями, в тому числі і Йосипа Володимировича, намагаємося відновити.

Йосип Володимирович був ініціатором побудови обеліску жителям Андрушівщини, які полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни, зі своїми слідопитами віднайшли багато прізвищ, що потім були викарбовані на обеліску. Також встановили імена героїв-визволителів що загинули при звільненні Андрушівки, і біля раніше безіменного пам’ятника у парку було встановлено плиту з іменами воїнів визволителів. Слідопити розшукали адреси рідних, які з різних куточків СРСР приїздили поклонитися до братської могили.

Головними рисами Йосипа Володимировича є високий професіоналізм та глибоке знання предмету,  ерудиція, самодисципліна, вимогливість, чуйність. Підготовлені ним учні успішно виступали на олімпіадах, він завжди допомагав у роботі предметних гуртків та у організації шкільних вечорів, у роботі Клубу інтернаціональної дружби, гри „Зірниця”., організовував поїздки з вчителями та учнями до міст-героїв Києва, Мінська, Москви, Севастополя, Бреста, Ленінграду, Волгограду, до Хатині, Архангельська, Вільнюса. Команда туристів Андрушівської СШ№1, якою він керував протягом багатьох років,  завжди займала призові місця на обласних змаганнях, та багато іншого було зроблено за довгі роки роботи.

 

Окрім основної педагогічної та адміністративної роботи на різних посадах, яку він завжди виконував сумлінно,  цікавився і приділяв багато часу історії рідного краю і намагався передати отримані знання жителям Андрушівщини. За ці роки зібрано величезну кількість матеріалів по археології, архівні матеріали з історії Андрушівки. Його нариси про Андрушівку опубліковані  у книзі „Історія міст і сіл УРСР” у томі „Житомирська область”, вступні статті про Андрушівщину до „Книги Пам’яті України, Житомирська область” та в першому томі „Книги скорботи України”, та не менше 200 правдивих статей з історії рідного краю, про визначних людей Андрушівщини, про рідну школу та її вихованців в районних газетах „Соціалістичний шлях”, „Перемога”, „Шлях до комунізму” та „Новини Андрушівщини”, в обласних газетах „Радянська Житомирщина”, „Зірка надії”, „Пульс”, „Комуніст Полісся”, „Народ і правда”, у республіканських газетах „ Молодь України”, „Радянська освіта”, „Сільські вісті”, „Комсомольское знамя”, „Ветеран України”, в газетах „Зоря” (Дніпропетровськ), „Вінниччина” та в наукових журналах „Український історичний журнал”, „Пам’ятники України”, „Архіви України”. У 2012 році була опублікована книга Йосипа Володимировича „Патріоти. Партизани та підпільники Андрушівщини у боротьбі за визволення України (1941-1944 рр)”., а зараз він працює над матеріалами по історії нашої школи.

В різні роки Йосип Володимирович виконував чимало громадських доручень  — очолював профспілку вчителів, районне товариство „Знання”, організацію ветеранів та інвалідів війни, та ін.

Ратні і трудові діла Йосипа Володимировича відзначені державними нагородами: ”Орден Вітчизняної війни ІІ ступеню”, орден „За мужність”, орден „За заслуги ІІІ ступеню”,  медалі „За взяття Берліна”, „За взяття Кенігсберга”, „За перемогу над Німеччиною”, „За звільнення Білорусіі” „За доблесну працю”, знаком „Відмінник народної освіти” та десятки грамот та ювілейних медалей.

Учні і колеги завжди з великою повагою звертаються до свого учителя і директора, хоча він давно на заслуженому відпочинку. Учні, колеги, друзі  часто спілкуються з Йосипом Володимировичем, пишуть про нього, згадуючи минулі події. Ось лише деякі з них. Витримка із статті В. Улянинського „Передусім — учитель” ( газета „Житомирщина”, № 25, 3.03.98 р.): „…Учительська праця, вважає Й.В.Лоханський, невіддільна від творчості. За плечима більше сорока років педагогічного стажу. Його нестандартні уроки, збагачені додатковою, позапідручниковою інформацією, місцевими фактами, досі пам’ятні багатьом…Гордістю школи був краєзнавчий музей, виплеканий директором (Йосипом Володимировичем). Упродовж багатьох років він невтомно збирав цінні експонати, документи, фотографії, записував розповіді ще живих на той час свідків і очевидців значимих подій…Учасникам шкільного краєзнавчого гуртка, активу музею вдалося розшукати членів екіпажу танка у складі І.Д.Степанова, П.Т.Бабушкіна, С.І. Гутмахера з 44-ї гвардійської танкової бригади, який першим, визволяючи Андрушівку, увірвався в населений пункт в ніч з 26 на 27 грудня 1943 року. … Не старіє душею ветеран. І сьогодні, як і колись він на вістрі життя, займає активну життєву позицію. Часто зустрічається зі шкільною молоддю… Читачі (газети „Новини Андрушівщини”) пам’ятають як Й.В.Лоханський допоміг німцю Ф.Аппельту з далекого міста Бобінгена розшукати  місце загибелі брата Вільгельма…Його було збито над Андрушівкою, а впав він поблизу нинішнього саду с.Гальчин, там же члени екіпажу були захоронені. Йосип Володимирович розшукав свідків (дехто з них живий ще й донині), встановив точне місце падіння літака…Запитую  Йосипа Володимировича:”Що рухало Вами, що спонукало до цих пошуків? Чи не було неприязні до колишніх ворогів?” . „Однозначно відповісти не можна, — сказав він.- Було, насамперед, нормальне бажання допомогти людині, яка розшукувала понад 50 років місце загибелі свого брата. Не останню роль, безумовно, відіграли прагнення з’ясувати всі обставини, сам процес пошуку. Хотілося хай не на рівні високої політики, а народної дипломатії обговорити ті події, той час, трагедію поколінь…”. Ось інша стаття колишніх колег про Йосипа Володимировича  в  газеті  „Новини Андрушівщини”, №1, 06.01.2011 р.: „ Педагог з великої літери, історик – краєзнавець, завуч з позакласної роботи, директор першої міської школи. На якій би посаді він не працював, скрізь трудився творчо, з повною віддачею і великим ентузіазмом…. Й.В.Лоханський – вчитель широкої ерудиції, людина з багатющим життєвим досвідом, краєзнавець і правдолюб, завжди багато працював над тим, аби розширювати дитячий кругозір, збагачувати серця школярів добротою…”. Інформація про Йосипа Володимировича внесена до книги Г.Л.Махоріна  „Андрушівщина: історія і сьогодення”(2011 р.) та П.МИХАЙЛЕНКА та ін. :”Видатні постаті Андрушівщини”.

За багаторічну сумлінну педагогічну працю, високий професіоналізм, активну краєзнавчу і громадську діяльність рішенням Андрушівської міської ради від 25 липня 2006 року Лоханському Йосипу Володимировичу було присвоєно звання почесного громадянина міста  Андрушівки.

IMG_3407Лоханська Ніна Марцелівна

Ніна Марцелівна Лоханська народилася 16 травня 1927 року у с. Стара Котельня у сім’ї службовця. Дитинство пройшло в Андрушівці, де і вступила на навчання  до АСШ №1. Першою вчителькою була Віра Юхимівна Павлівська, яку учні любили і дуже поважали. Ніна Марцелівна в день 70-річного ювілею своєї першої вчительки у 1953 році у привітальному листі писала: Я пам’ятаю як прийшла до Вас в перший клас, як Ви були для нас не лише вчителькою, а і матір’ю. Я пам’ятаю, скільки Ви приділяли кожному з нас уваги…Спасибі Вам за перше слово, яке Ви навчили нас писати, спасибі за той фундамент, який Ви заклали і на якому побудоване все наше життя”.  Коли Ніна була ще в першому класі, вже тоді у неї зародилася мрія стати вчителькою. Вчилася відмінно. До війни Ніна Марцелівна встигла закінчити лише 6 класів. У роки війни сім’я не встигла евакуюватися, і до визволення прожили в Андрушівці. Родичі Ніни Марцелівни були пов’язані з партизанським підпіллям, і в роки війни Ніна, ризикуючи життям,  переносила повідомлення партизанам, листівки на дні відерця з вугіллям, або в туфельках. Після звільнення Андрушівки продовжила навчання в школі, яке завершила у 1947 році, і цього ж року поступила до Мінського педагогічного інституту ім. Горького на факультет іноземних мов. Мінськ був майже повністю зруйнований після війни, доводилося і навчатися, і відбудовувати місто. Але у всіх мінчан панував гарний настрій, бо був мир, і життя налагоджувалося.  Навчалася сумлінно, після війни у всіх була велика тяга до знань, і до навчання студенти відносилися дуже відповідально. Так як на відбудові міста працювали полонені німці,  Ніну з однокурсниками часто запрошували як перекладачку. Так на практиці формувалася ота гарна вимова, яку потім неодноразово відмічали природні носії мови. У Мінську у цьому ж інституті Ніна Марцелівна познайомилася з майбутнім чоловіком Йосипом Володимировичем Лоханським.

У 1951 році Ніна Марцелівна повернулася до Андрушівки і до своєї рідної школи вчителькою німецької мови. Вчителькою вона була від Бога. Разом з чоловіком віддано працювали, набували професійного досвіду, займалися позакласною роботою. Разом їздили на туристські змагання, разом створювали кабінети, музеї, завжди підтримували і розвивали  ідеї один одного. У 1961 році за  ініціативи Ніни Марцелівни було створено Клуб інтернаціональної дружби, незмінним керівником якого вона була на протязі багатьох років. Налагодили листування з ровесниками з різних куточків світу. Мабуть, кожен учень школи у ті роки вважав за честь бути членом КІДу.  Школярі листувалися не лише з ровесниками з союзних республік, але і з ровесниками з НДР, Болгарії, Польщі, Чехословаччини, Китаю. КІД був колективним членом Товариства радянсько-болгарської дружби. Юні інтернаціоналісти мали свій статут, емблему – білий голуб на фоні голубої земної кулі, а також девіз „За мир і щастя на планеті, за дружбу всіх дітей землі”. Члени КІДу  брали участь у вікторинах, оголошених республіканськими газетами. Клуб був нагороджений Почесними грамотами Радянського та Республіканського комітетів захисту миру, Міністерства освіти УРСР, інших установ.  Власне, все чого досяг клуб – в першу чергу заслуга Ніни Марцелівни.

Хоча у молодої сім’ї педагогів вже було двоє дітей, будувалася хата, вони продовжували шліфувати свою майстерність. Зрозумівши, що англійська мова з часом стане мовою спілкування у багатьох країнах, Ніна Марцелівна поступила  до Житомирського педагогічного інституту на відділення англійської мови, який успішно закінчила, отримавши другу освіту,  і почала викладати дві мови. Після уроків, а заняття тоді були у дві зміни, Ніна Марцелівна проводила факультативи та гуртки, готувала тематичні вечори, фестивалі на іноземних мовах. А вже після цього ночами готувала наочний матеріал на наступний день. Скільки таблиць було написано ночами, скільки літератури перечитано… І знання її учнів, і один з найкращих кабінетів, спочатку звичайний, а потім з аудіотехнікою, лінгафонний кабінет, і вся позакласна робота по інтернаціональному навчанню принесли визнання і школі, і вчительці.

Грунтуючись на досвіді Ніни Марцелівни, Житомирський обласний інститут підвищення кваліфікації учителів організував школу передового педагогічного досвіду по іноземній мові при АСШ №1, а керівником призначив Ніну Марцелівну. Вона з великим натхненням та щирістю передавала свій досвід молодим вчителям, завжди раділа їх успіхам, допомагала набувати досвід і передавала свою любов до роботи. Діяльність школи творчо розвивалася, і у вересні 1977 року на базі Андрушівської середньої школи №1 було створено районний методичний центр учителів іноземних мов, керівником якого стала вчитель-методист Ніна Марцелівна Лоханська. У жовтні 1981 році на базі методичного центру було проведено республіканський семінар учителів іноземних мов, у роботі якого прийняли участь педагоги з різних куточків України, і навіть з Прибалтики.

Першою в районі їй присвоюють звання „Вчитель-методист”. Серед трудових нагород – знак „Відмінник народної освіти України”, медалі „За доблестный труд», „Ветеран праці”, понад 40 грамот районного і обласного відділів народної освіти, Міністерства освіти. У її трудовій книжці був лише один запис – робота в АСШ № 1.

Кузьма Мусійович

Никипорець Кузьма Мусійович,вчитель фізики, відмінник народної освіти, почесний громадянин Андрушівки, ветеран Великої Вітчизняної війни.

Час невпинно наближає до дати, з висоти якої хочеться поглянути на свій життєвий шлях, оцінити все, що встиг зробити, проаналізувати, чи достойно жив і живу. Часу тепер на роздуми і оцінку є вдосталь. Тож, наче хроніку, кадр за кадром переглядаю все прожите…

Народився я в 1922 р. в с. Радичів Понорницького (нині Коропського) району Чернігівської області в бідній селянській родині, якій належало 1,5 десятини землі, не враховуючи городу і сінокосу на лузі біля Десни.

Матері не пам’ятаю, вона померла, коли я ще був малий. Батько одружився вдруге. Мачуха була доброю жінкою, до мене ставилася, як і до своїх дітей. Трудився з дитинства, глядів менших братиків Тимофія і Миколу. У 1938 р. закінчив семирічку і вступив у 8 клас Крисненської десятирічки, де з нашого села навчалося ще 13 учнів. В теплу пору року ми долали тих 8 км пішки, а взимку, коли були великі снігопади і яром було не пройти, а через с. Іванків — надто далеко, жив на квартирі. А вже в 10 класі добирався додому за будь-якої погоди аж увечері, стомлений лягав на теплу лежанку, засвічував каганець і готував уроки.

Але мало не залишив був школу — вийшов закон про платне навчання, а батькові нічим було платити за нього. Я дуже сумував, що доведеться покинути науку. Хтось з товаришів розповів про це вчителям. Директор школи дозволив мені продовжувати навчання. Дякуючи цьому доброму і чуйному чоловіку, я закінчив десятирічку, одержавши атестат відмінника.

У мене була мрія — вступити в Ленінградське військове артилерійське училище інструментальної розвідки. А для цього потрібні були гроші. Вирішив заробити їх сам. З цією метою ми з товаришем попросилися в бригаду, яка сплавляла ліс. Пароплавом добралися до Трубчевська Брянської області, поселилися у фанерних будочках на березі Десни. Пропрацювали день, а наступного десь під вечір прибіг посильний з контори лісосплаву зі страшною звісткою — сказав, щоб   загасили всі вогнища, бо розпочалася війна. Потім він з’явився знову і повідомив, що мене викликають у військкомат.

Ось так я повернувся в батьківську хату без зароблених грошей, із розтоптаними війною планами, потім пішов в Понорницький військкомат. Декілька разів відправляли мене назад додому зі скупими пожитками в торбі  та сухарями, веліли чекати повістку. Та скоро німці захопили наше село, розпочалися чорні дні окупації, розстріли, переслідування. Молодь виловлювали, як звірину, відправляли в Німеччину на примусові роботи. Піймали і мене. Привезли нас в район на комісію. Мені пощастило, лікар, що робив огляд, був батьком мого колишнього однокласника, тож він сказав німцям, що в мене тиф, мене відпустили додому.

Аби вижити, працювали з батьком біля землі, яку весною 1943-го розділили німці між людьми, а також тяглову силу і інвентар. Нам дістався віл. Ним ми і орали поле — батько за плугом, а я — в погоничах.

Село наше звільнили від фашистського ярма 18 вересня 1943 р. і я пішов на фронт. Зарахували мене у 188-й артилерійський стрілецький полк Забайкальської стрілецької дивізії. Під час форсування Дніпра неподалік м. Лоєв, що в Білорусії, мене поранило, а після шпиталю вже служив у 915-ій кулеметній роті.

Якось терміново викликають мене в штаб батальйону. Начальник штабу повідомив, що мене направляють на семимісячні курси підготовки молодших лейтенантів. Я відмовився. Якщо раніше  дуже хотів стати військовим, то тепер, побачивши, яка відповідальність покладається на них, втратив таке бажання.

Мої фронтові дороги пролягли не лише по території Білорусії, а й України — наш полк проходив через Овруч, тиждень стояв в Бердичеві, а потім взяв курс на Захід. В Тернопільській області вступили в запеклий бій з фашистами. В березні 1944-го мене вдруге поранило.

Після лікування в шпиталі м. Житомира служив в окремій винищувально-протитанковій дивізії.

В складі цієї частини дійшов до Австрії, де в м. Грац зустріли довгождану Перемогу. Радощам не було меж… Майже все літо 1945-го ми стояли в таборі у підніжжя гірських Альп. І тільки наприкінці серпня наша дивізія вирушила в напрямку Радянського Союзу. Думали, що уже не за горами Батьківщина. Але зупинилися в Румунії. Там і зимували. В грудні 1946 р. я демобілізувався. Рік працював у колгоспі на різних роботах.

Одного разу до нас в хату завітав вчитель молодших класів Г. Т. Ященко і запропонував мені йти працювати в школу. Його пропозиція мене трохи спантеличила, бо ж не мав ніякої підготовки. Та Григорій Тихонович пообіцяв у всьому допомогти. І допоміг. Так я став вчителем. Заочно закінчив Новгород-Сіверське педагогічне училище імені Ушинського. Всякі курйози були на початку моєї педагогічної діяльності. Все ж робота з дітьми мені подобалась і батьки моїх учнів були задоволені та й завідуючий райвно врешті підбадьорив, сказавши, що з мене буде-таки непоганий вчитель.

Я вирішив і далі йти цією життєвою стежкою — у 1951 р. вступив на фізичний факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка.

Завідувач кафедри молекулярної фізики О. З. Голік дуже хотів, аби я залишився працювати у нього на кафедрі, але я вирішив продовжувати вчителювати.  Коли було розприділення, вибрав собі Андрушівку, де на педагогічній ниві пропрацював з 1956 по 1992 рік. Знаю, що був надто вимогливим вчителем, бо хотів, аби мій предмет знали. Під час численних зустрічей випускників різних років, на які мене завжди запрошують, я зрозумів, що колишні мої учні не тримають на мене зла, а навпаки — вдячні за науку.

За роки педагогічної роботи нагороджений грамотами дирекції школи, райвідділу освіти, міністерства освіти України та Радянського Союзу, а також нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», присвоєне мені звання “старший вчитель”, “вчитель-методист”. Але найвищою нагородою для мене є шана і вдячність моїх колишніх учнів, повага людей, з якими працював і живу поруч.

Скажу відверто, нелегке життя прожив, багато трудився фізично. Я й тепер у свої 90 не випускаю з рук сокири і пилки.

Важко уже, але я задоволений. Не збираюся здаватися рокам.

Кузьма Никипорець

м. Андрушівка

 

nadya

Я, Копаниця Надія Іванівна, вчителька російської мови і літератури та німецької мови,

народилась в с. Малі Мошківці Андрушівського району 10 січня 1937 року в сім»ї колгоспників. В дитинстві, яке було воєнним і післявоєнним, дуже важким, я мріяла стати вчителькою. Закінчинши сільську школу на відмінно я без екзаменів поступила в Бердичівське педагогічне училище на шкільний відділ, це був 1951 рік.

Багато пройшло з того часу років, а педучилище, своїх викладачів я згадаю з сердечною вдячністю, повагою теплотою. Я ніби зараз їх бачу: Харченко Іван Андрійович, Усенко Іван Федорович, Ніборська Анастасія Самойлівна, Круківська Анастасія ПЕтрівна, Килимник Микола Артемович, Камянецька Оьга Петрівна, Опанасюк Ніна Федорівна, і багато інших.

Я схиляю голову перед їх світлими образами, вічна їм пам»ять і вічна слава.

Для нас, дітей війни, голодних не одягнених як потрібно, вони були світлом, зразком, були не тільки викладачами, а матерями, батьками, вихователями. І якщо я мої однокурсники, а нас було 100, 4 групи, стали вчителями то це подяка в першу чергу педучилищу.

Ідучи на практику в початкові класи ми з викладачами-методистами так готували урок, так враховували, відпрацьовували кожну деталь, що студенту на уроці з дітьми було легко, не викликало ніяких казусів. Педучилище я закінчила з вдзнакою, попала в 5 процентів і без екзаменів поступила в Житомирський педінститут на російський факультет. А закінчуючи інститут, я попала на практику в Андрушівську школу №1, сюди ж вернулась на роботу, де працювала майже 40 років. до виходу на пенсію в 1998 році.

Я щаслива з того, що працювала в цій школі, що вчилась майстерності у вчителів з великої букви. Це- Дегтярьова Клара Мусіївна, Зневич Ксенія Григорівна, Раковська Антоніна Івнівна, Данильчук Надія Трохимівна, Лоханська Ніна Марценівна, і інші. Ці вчителі звеличували ім»я школи, працювали для її процвітання, дякуючи їх праці, школа була опорною школою району, методичним центром. З вдячністю хочу назвати імена керівників школи, які були видатними особистостями, методистами, творчими людьми, організаторами шкільної і позакласної роботи:

Раковський Іан

Хоменко Поліна Йосипівна

Лялюшко Микола Минович

Лоханський Йосип Володимирович.

Микола Минович був для нас майстром, він знав методику викладання кожного предмету, він ростив вчителів їх майстерність, як садівник вирощує сад. Ми йшли за ним, тягнучись до його висоти.

Йосип Володимирович був другом, порадником, невтомним організатором позашкільної роботи. Дякуючи йому, ми вчителіі учні побачили світ, побували в РОсії, Білорусії, Молдові, в місціх бойової і трудової слави.

Я любила свою роботу, любила предмет, який викладіла, любила дітей, які зростали на моїх очах, ставали розумними, мужніми.

І на закінчення хочу сказати, що вчительська професія найособливіша, я вдячна долі, що моя мрія здійснилась.

Рідній школі бажаю успіхів, процвітання, творчих досягнень, хороших учнів.

 

misha

Зільбан Михайло Миколайович, вчитель фізкультури та початкової військової підготовки народився 25 травня 1936 року.

Це людина з великою душею, яка була переповнена любов»ю і повагою до дітей, до справи, якій він присвятив своє коротке життя. Серце його зупинилось 4 червня 1991 року. З цього часу пройшло 25 років, а вдячні учні його пам»ятають до цього часу.

Пам»ятають його цікаві уроки, спортивні змагання, лижні походи, ігри «Зірниця» та інші.

МИхайло миколайовим брав активну участь в громадському житті Андрушівки, працював з ветеранами ВВ війни, влаштовував зістрічі з ними в школі.

 

 

 

Шкільні байки від Миколи Миновича Лялюшко, директора школи 1962 — 1975

5

2-а клас, я іду на урок до вчительки Поліни Гаврилівни. Тема уроку — Рoзвиток мови у дітей. Я сідаю на задню парту. Переді мною дві парти, на яких сидять два хлопчики, а потім ще дві парти, на яких сидять дівчатка, а ділі стіл вчительки.Перед моїм зором весь клас. Вчителька прочитала невелике оповідання, а далі почалося обговорення прочитаного. Діти дуже активні, майже всі підіймають руки, бажаючи взяти участь у розмові. Діти люблять показати себе тим паче перед директором.Вчителька ними задоволена і діти це відчувають. Один з хлопчиків, що сидить переді мною вже давно тримає руку, але вчителька не питає його. Мабуть він не з кращих учнів. В кінці кінців він опустив руку і сказав- О уже! Струмок від його парти потік аж до столу вчительки. В цей час одна з учениця піднімає руку і говорить:
Поліна Гаврилівна! А Толя попісяв!

— Толя, та що це ти… Говорить вчителька.
Хлопчик, насупвшись промовляє:
-Це не я. Це директор.

 

На вулиці сиро. Моросить дощ. Біля лавочки навпроти школи, накрившись поліетиленовим мішком, плаче учень першого класу. Мимо йшла вчителька з продовженого дня, побачила і підійшла до нього.

— Чого ти плачеш, Ваню?.. Хлопчик подивився з під мішка косо і послав вчительку…пішла ти…
Вчителька розгубилась, бере хлопчика за руку, приводить до мене в кабінет і розповідає цю сумну історію.
Ваня син начальника позавідомчої охорони міліції , контора якої знаходиться недалеко від школи.
Я беру телефон і викликаю батька до школи. Він зразу ж приходить. Розповідаю йому про цей прикрий випадок.
— Що ти собі дозволяєш?- звертається він до сина
— Ти , що не розумієш, де ти знаходишся! А то я тебе тут перед Миколою Миновичем …..Він обриває на слові. Пробачте, Микола Минович, і де він тільки це бере…

 

 

В 9-б класі навчався Андрій. Хлопець дуже гарний, не по рокам фізично розвинутий, але дуже ледачий і неуправляємий. Класний керівник, Ганна Федорівна, жінка по натурі добра і спокійна не мала на нього впливу.
Він часто прогулював уроки. Ніколи не виконував домашні завдання. Але завдяки природним здібностям вчився задовільно. Класний керівник декілька раз заходила до нього додому, розмовляла з матір’ю , та ніяких результатів не було. Вчителі не раз нарікали мені на хлопця, тому що не могли працювати з класом. Я вирішив звернутись з проханням до директора спиртового заводу, де працював батько учня, щоб він направив його до школи. Без зволікань шофер директора привіз батька Андрія до школи. Зібралися в моєму кабінеті класний керівник, вчителі з претензіями до батька. Батько сидить, мовчить, лише на обличчі пульсує жилка. Накінець зустріч закінчується, всі розходяться. Батько прощається зі мною і говорить
— пробачте Микола Минович, більше цього не буде. Він вчитиметься .
На другий день я приходжу до школи і зустрічаю на другому поверсі Андрія. Я спочатку його не впізнав. Коротко підстрижений. Одягнутий в якийсь куций піджачок. Штанці, напевно ще з сьомого класу- тісні та короткі.
-Чого в тебе такий вид?-питаю.
Мовчить , тільки здвинув плечима.
З того часу Андрія, як підмінили. Став добре вчитися, успішно закінчив школу. Минуло чимало років. Я уже на пенсії. Одного разу підходить до мене в гастрономі красень полковник та каже-
— здравствуйте, Микола Минович! Ви мене пізнаєте?
— Ні, кажу.
-Я-Андрій Р. Спасибі Вам за участь в моїй долі. Зараз я приїхав у відпустку . Закінчив академію бронетанкових військ.
Ось така історія. І мені приємно, що мав до неі пряме відношення.

 

 

Стара Дуниха- це мати Бориса Григоровича, вчителя нашої школи. Цілий день сидить вона біля вікна і дивиться на вулицю. Всіх вона бачить- хто куди йде, хто з ким розмовляє. Біля її хати зробили лавку по продажу керосину отож вона й торгувала ним.Украінською мовою вона говорила погано, рідна мова для неї — ідеш, хоч все життя пройшло в неї у нашому містечку.. Ми знайомі з нею і завжди, проходячи мимо, вітаємось. Одного разу питає вона мене:
-щось я давно не бачила вас йти через вікно?
-Ми живемо вже на другій вулиці.
-А як там наш Бора?
-Нічого , працює.
-Хіба це праця. Ми ж йому казали, Бора, кидай цю дурну роботу, поступай в партію, може в люди вийдеш!І І як ви думаєте, візьмуть його в партію?
— А чому ж ні, відповідаю. Він же фронтовик. Його знають, як порядну людину.
Пройшов час. Борис Григорович бачить, що робота вчителем не для нього. Дали йому історію в 5- тому класі, де читається Стародавня історія. Він розказує про фараонів і всіх їх називає Нагімнонами.
-Борис Григорович! Ви хоч би в підручник заглянула, як його звати.
— Микола Минович! Яка різниця, він же давно помер.
В кінці кінців, зрозумівши, що це праця не для нього, вирішив вибиватись в люди. Подав заяву в партію, на партійних зборах в школі його прийняли. Але бюро райкому партії його не затвердив, тому що в анкеті він написав, що він українець.
— Що, ви не любите свою націю, запитав секретар райкому.
— А ви її любите?- відповів Борис Григорович.
Пройшов час. Борис Григорович на партію обідився і виїхав до Ізраїлю з сім’єю.